З наукової точки зору, психотерапія вважається приватною областю клінічної психології, і таким чином підтверджується ідея про особливу близькість між психологією і психотерапією (СР глави 18 і 22.1; Baumann, 1995, 1996; Perrez, 1992). У більш вузькому сенсі психотерапія являє собою окремий випадок клініко-психологічної інтервенції; остання характеризується насамперед специфічністю своїх методів, а саме їх вихідний пункт знаходиться у психічній площині, тобто в емоціях і поведінці, які і є предметом психології як науки. Клініко-психологічну інтервенцію характеризує не етіологія розлади або постановка мети, а її методи. Отже, вона може мати місце і при соматичних симптомах. Традиційно поняттям психотерапія позначається приватне безліч методів клініко-психологічної інтервенції, а саме ті методи, які використовуються в терапії функціональних порушень і порушень міжособистісних систем при психічних розладах (див. розділ 22.1). Іноді поняття психотерапії розуміється більш широко (особливо різними товариствами психотерапевтів) і прирівнюється до вищезгаданого поняття клініко-психологічної інтервенції.

Положення про особливу близькості психотерапії та психології, постуліруемое клінічної психологією (Baumann, 1995, 1996; Perrez, 1992), нерідко заперечується медициною, яка вважає, що з наукової точки зору психотерапія більш близька до медицини; при цьому наводяться наступні аргументи: (1) лікування хворих є завданням медицини і (2) психотерапія є лікуванням хворих; звідси випливає, що психотерапія - це завдання медицини. Дане положення спирається на той факт, що в німецькомовних країнах психотерапія сприймається саме як терапія і право займатися нею отримують передусім медики. Завдяки відповідним законам німецькі та австрійські психологи з відповідною кваліфікацією мають право займатися терапією, однак примат медицини для терапії існує до цих пір.

Близькість психотерапії до психології заперечують і деякі психологи та психотерапевти, орієнтовані на глибинну або гуманістичну психологію. Вони вважають психотерапію окремою дисципліною, яка «підживлюється» від психології, медицини, філософії, теології (наприклад, Pritz, 1996). Звідси логічно випливає і їх вимогу спеціальної професійної підготовки з психотерапії (наприклад, навчання в університеті або вузі відповідного профілю), причому окремі терапевтичні напрямки найчастіше розглядаються як істотні структурні елементи. В Австрії ця позиція узаконена, у Швейцарії - в даний час представлена частково, у Німеччині ж це дискусійне питання не є першочерговим (див. розділ 19).

У сенсі професійного статусу, поняття психотерапії в даний час, мабуть, стало більш важливим, ніж поняття клінічної психології, оскільки лікарняні каси оплачують психотерапію, а не клініко-психологічне лікування. Оскільки психіатри в Німеччині займаються тепер і психотерапією, замість понять психотерапії та клінічної психології в науковій клінічної психології все частіше вживають сукупне поняття «клінічна психологія і психотерапія» (в усякому разі, в німецькомовних країнах). Це розширене поняття не містить в собі ніякої нової орієнтації, тому що психотерапія завжди бачилася частиною клінічної психології, але з точки зору розмежування професій це уточнення необхідно. Це уточнення знайшло своє відображення і в назві цього підручника, який в новому виданні має назву: «Підручник з клінічної психології та психотерапії».

У науковому відношенні тісний зв'язок психотерапії з психологією дуже важлива; розірвання зв'язку з цим пішло б на шкоду подальшому розвитку психотерапії та ускладнило б те, що ми називаємо «гарантією якості» (Baumann, 1995). Незважаючи на тісний зв'язок клінічної психології з психотерапією, не можна забувати про те, що в плані інтервенції клінічна психологія має компетенцію, що виходить за рамки психотерапії, і цю компетенцію має сенс зберігати і розвивати (Humphreys, 1996).