До парадигмі хвороби звернулися в епоху Просвітництва, щоб пояснити дивне, незрозуміла поведінка. Сарбін (Sarbin, 1979) на прикладі св. Терези (1515-1582) ясно показав, що поняття хвороби було застосовано вперше лише як метафора. Монахині одного монастиря нерідко вели себе таким чином, що сьогодні це вважали б масовою істерією. Щоб черниці не потрапили до рук інквізиції, Тереза висловилася за те, щоб розглядати цих черниць «як хворих» (comas enfernas) - можна ж пояснити спостережувані відхилення не чарами, а природними причинами.

З цього часу модель хвороби стала конкурентом «моделі одержимості». Непередбачуване, дивну поведінку тепер вже не вважалося «покаранням божим» (як на початку Середньовіччя) або ознакою добровільної угоди з дияволом (як в пізніше Середньовіччя) (Zilboorg & Henry, 1941), але пояснювалося, подібно хвороби, якимось центральним порушенням в особистість. Щоправда, це порушення бачили не в тілі, а в дусі, розумі або характер. В епоху Ренесансу та Просвітництва в результаті звернення до праць давньогрецьких філософів християнське поняття душі втратило своє значення; воно було замінено поняттями духу, розуму і психіки. Відповідно дуалізму душі і тіла для кожної з цих субстанцій визнавалося і власне буття, а значить, можна було говорити і про душевної хвороби.